Рефлексія

     Як правило, створюю дописи у цьому блозі для занотовування подій шкільного життя, які (буду чесною) потім допомагають мені легше створювати звіти, без яких у нашій діяльності ну ніяк😀. Але сьогодні щось пішло не так... Захотілося залишити тут один реальний робочий день середньостатистичної української вчительки - один із багатьох подібних. 

    П'ятниця. Я чергова у другому корпусі, де вчаться "найактивніші" класи, тож кожну перерву стою на посту в шкільному коридорі. Що роблю? Прошу в класах провітрити приміщення, вгамовую 6-А, переконую 9-Б зачиняти двері руками, а не ногами, грати у футбол на вулиці, а не в коридорі, з'ясовую звідки йдуть  пахощі ароматизаторів для вейпу. Паралельно, обдумовую як маю провести сім уроків: три з них - у першому корпусі (а між ними на перервах -чергування у другому - не забути б!), чотири уроки - в інклюзивних класах. Чи всі практикуми хоч перевірила? 7-А точно подужала, а з 7-Б були якісь проблеми. Ага, хто знає як перевірити практичну роботу на арабській мові? Я дуже задоволена, що взагалі зуміла її  організувати для дівчинки з Палестини, яка втікала від війни в ... війну. Хм... Щось придумаю і з перевіркою.

Аміра - молодець! 

    Перших п'ять уроків уже проведено. Хух! Здається ще трошки й такий довгий робочий тиждень спокійно добіжить кінця. Та ні, не судилося - на шостому уроці - повітряна тривога. Збираємося, переходимо в укриття за іншою адресою. Все відпрацьовано до автоматизму. Цього тижня ми з дітьми у сховищах були кожен день. "Типи грунтів України" завершую пояснювати 8-Б класу вже в укритті. 

    На перерві відшуковую свою "зірочку" Сашку з 9-А, яка наступної суботи йде на ІІІ(обласний) етап олімпіади з географії. Займаємося де й коли  можемо - на перерві, після уроків, онлайн і офлайн, і в укритті також. В очах дівчинки читаю: "Дістала вже зі своєю олімпіадою..." Якби вона знала як я її розумію! Бо мене підготовка до олімпіади також втомила. Але дві схожі особи з синдромом відмінника ретельно продовжують готуватися до випробувань, знайшовши вільне місце у задушливому укритті аж біля...туалету. Нічого, зате навіть ті, хто чекав у черзі до вбиральні будуть знати про джентрифікацію, рурбанізацію, субурбанізацію та іншу "-ацію"😀.

    Відбій повітряної тривоги, але робочий день продовжується. Попереду ще чотири індивідуальні консультації для дітей з-за кордону, які на екстернатній формі навчання. Цьогоріч долучатися до уроків по розкладу вони не мають можливості, оскільки  в гімназії форма навчання - очна, за винятком одного класу в тиждень, який за змінним графіком на дистанційці. Та навіть, якби ми й вчилися дистанційно, то "закордонники" не виходили б, оскільки вчаться у школах країн перебування. Потім вони займаються на мовних курсах, секціях, клубах, ходять в басейн. Але український документ про освіту їм потрібен, в інші дистанційні школи переходити не хочуть - у своїй краще. Нещодавно учень 8-А класу попросив консультації йому призначати після 18 год за середньоєвропейським часом, тобто після 19 год за нашим. Згадала  статтю на цю тему від 16 січня на сайті https://www.liga.net/ua.  Уміхнена Люда Корнієвич розповідає як "Неохоче і з байдужістю" ми вчимо дітей, які за кордоном. Що ж... Хотілося б побачити як пані Людмила із ентузіазмом і захопленням на безоплатній основі займається після 19 години вечора з дітьми з-за кордону. Але то таке...

    15.15. На урок має вийти Валерія з Німеччини, але в Zoom-конференції один учасник...Я. Щоб не гаяти часу, очікуючи появи в ефірі Лєри, заповнюю електронні журнали. Дарма чекала. Завершую зустріч, яка не відбулася, і розпочинаю іншу за графіком. Стас з Польщі в залі очікування. Супер! Проводячи з ним консультацію, бачу у віконці повідомлення від Лєри, що її затримали у школі, тому вона не вийшла вчасно, запитує коли можна зайти і за яким покликанням. Призначаю на 16.15, оскільки ще маю консультацію з Владом з 9-А (живе в Бельгії). Але він не вийшов на зустріч, тому використовую час щоб дооформити звіт про роботу в рамках предметного тижня (голова МО вже сьогодні нагадувала) . Згадую: у понеділок проводила тематичний урок географії у 8-А, у вівторок виготовляли  демонстраційні моделі дощолова з 9-б, які презентували у 6-х,  інформаційні хвилинки в 7-х. Що ще? Написання звіту переривається, бо вчасно, хвилина в хвилину, приєднується Евеліна з Норвегії. Розпашіла, захекана; емоційно розповідає, що батька немає вдома, а  саме він "роздає" інтернет, тому вона побігла в бібліотеку, але там було зачинено. Щоб відшукати безкоштовний інтернет, вона змушена була забігти у найближчий рзважальний центр і з його коридору вийшла до мене на заняття. Сміємося обидві з цієї маленької пригоди...Теплішає на душі...  Елі мої консультації, по великому рахунку, не потрібні - програму самостійно опановує на високому рівні, але зустрічі не протускає жодної, наче хоче переконатися, що її - розумну, амбітну, принципову відмінницю в Україні пам'ятають. 

        Двері до комірчини географічного кабінету, з якої я виходжу на дистанційні заняття, черговий раз прочиняє працівник, який хоче відімкнути світло, бо має ремонтувати в корпусі електромережу: "Ще довго?" Прошу ще трішки часу, бо чекає Валерія. Попросила вибачення, що не вийшла вчасно, бо затримали у школі. Кілька запитань про те, за яким джерелом краще вивчити тему, де пройти тести, тощо.

     Всі зустрічі проведені. Хочу їсти і нестерпно хочу в туалет, але для цього треба йти в інший корпус, бо в цьому корпусі вбиральні нема. Ноут навіть не вимикаю, бах - і в "сплячий" режим, вдома продовжу заповнювати журнал. Інакше ніяк - учні просять "закидати домашку" в п'ятницю, щоб вони хутенько її виконали і були вільні на вихідні. Ок!

        Ох і темінь! І дощ моросить. Кілька хвилин намагаюся прийти в себе і згадати куди йти далі.  Ага, до супермаркету, бо в холодильнику пусто. В камеру схову кладу сумку, бо в ній кілька цукерок, яких так і не всигла з'їсти впродовж дня, і щоб не виникло питань - краще залишу сумку при вході, але ноутбук з плеча не знімаю. І дарма, що ці 2,7 кг впилися в плече, але вони - вчительське ВСЕ. Там - журнали, планування, напрацювання, контакти. Тому дорогою додому (1,8 км) серед усіх пакунків найбільше зважаю на цей. Може ще й тому, що це подарунок сина, а може тому, що якщо щось із ним трапиться, то треба буде віддати знову 2-3 зарплатні навіть за не новий ноутбук, вже не вперше, доречі.

        По дорозі додому також приходить усвідомлення, що десь там, у паралельній реальності, в одній із лікарень міста, під крапельницею по 15 годин на добу мій п'ятиденний онук і його матуся - моя донечка... Вже навіть не дорікає, підтримує, бо сама  скуштувала вчительського хліба. Накрило...

        Дощ потроху переходить у колючий сніг... Це погано. Бо хіба плачуть снігом? А може це виходять назовні, у темінь і пустоту, друзки розчавленого реальністю серця? Тому плачу не криючись, всеодно темно, навіть соплі не витираю, бо руки зайняті. Пакети важкі. Думки ще важчі.  Роблю висновок, що працюючи в Польщі на заводі оператором пресу, чи на меблевій фабриці шліфувальницею - втомлювалася менше. Здивовані? У біографії "Відмінників освіти" і нагороджених різними відомчими відзнаками є й такі сторінки... Це такі короткі  "творчі відпустки", які вони беруть, щоб учні не дай Бог побачили їх спопелілу душу, їх біль, коли вони чують нарікання "за що держава вам гроші платить?" І чому я раптом згадала по це? 

 Рефлексія...